Досліджуючи та описуючи історію України часів козацтва, неможливо обминути увагою таку значну її віху, як Куруківську війну (яку також називають Куруківською битвою)1625 року.. При цьому варто зауважити, що різні вітчизняні історики по-різному, часом навіть з цілком протилежних позицій, оцінюють наслідки цієї баталії. Так, Дмитро Яворницький писав про цілковиту поразку українців, які "были разбиты и просили пощады у коронного гетмана". "Невдалими" називає бої козаків з поляками і Орест Субтельний. Погляд на хід війни в історика Дмитра Дорошенка більш "м'який" для українців - він вважав, що похід для коронного гетьмана Конецьпольського був "дуже важкий", а бої упертими. Тому результат війни історик виводив, як і укладений договір, компромісним. Нарешті, не вважав переможцем жодну із сторін Михайло Грушевський, оскільки, на його думку, і поляки, й українці мали з тієї війни досить і позитивних, і негативних для себе наслідків. Сучасні ж історики, зокрема, полтавець Віктор Ревегук, переконані, що перемога була таки, певно, на боці козаків.
Чому ж такі різні оцінки події 377-річної давнини? Можливо, через використання різних першоджерел. Дмитро Яворницький, швидше за все, надто довіряв письмовим свідченням сучасника Куруківської війни Журковського. Але той же Грушевський цілком справедливо вважав, що Журковський "надто рожево" описував успіхи поляків у тій війні. До того ж, польські джерела, що стосуються компанії 1625 року, основувалися також на доповідях королеві, які, звісно, перебільшували звитягу коронного війська та його провідників.
Аби краще зрозуміти значення причин та наслідків війни 1625 року, спробуємо стисло оглянути ситуацію, яка складалася на той час між польською короною та українською вольницею. Козацтво, як відомо, виникло на пограничних з українським степом територіях у кінці XV ст. Козакування починалося як своєрідний вид промислу - це були набіги прикордонних старост та князів на татар та інших кочовиків, які ще залишалися подекуди в широких степових землях. З часом козаки утворили окремий суспільний стан і їх основу стали складати селяни, що тікали від польського гніту на вільні степи, або ж шукали хоч і ризикованішого, але значно прибутковішого, ніж праця на землі, заробітку. 
Від самого початку свого існування козацтво не викликало особливої прихильності у поляків. Обережне ставлення з боку шляхти до козаків зрозуміле - низове військо завжди було неконтрольованим чисельно і своєвільним, практично непідвладним короні. Позбутися ж козаків було неможливо - сила їх зростала постійно, перетворюючись не тільки на потужне військове з'єднання, але й на значний громадянський стан українського народу та суб'єкт громадянських, релігійних та міжнародних відносин. Чимдалі, то частіше і впевненіше козаки брали участь у міждержавній політиці, налагоджуючи зв'язки то з кримськими ханами, то з московськими царями. Подібна діяльність козаків часто призводила до напруженості у відносинах Речі Посполитої з Туреччиною - державами, які постійно перебували або в стані війни, або на її межі. 
Дипломатична комбінація, в розігруванні якої брали участь козаки у 1624-25 роках, стала однією з причин Куруківської війни.
У 1624 році козаки провели ряд походів проти Туреччини й Криму і намагалися скористатися у власних інтересах з міжусобної боротьби, яка саме почалася на півострові. З цією метою козаки підтримали претендента на ханський трон Шагін-Гірая, який прагнув позбутися залежності від турків і боровся за владу в Криму з турецьким висуванцем Джанібек-Гіраєм. Шагін-Гірай уклав з козаками (як з окремою державою) формальний союз, а козаки, граючи проти Царгорода, дали на Запоріжжі притулок претенденту на султанський престол Ахії, який називав себе сином султана Магомета ІІІ. До дій січовиків приєдналися і донські козаки. Але з Шагіном домовитися не вдалося - він неприхильно поставився до Ахії. Тому козаки почали шукати підтримки у Москві - переговори про спільні дії проти Туреччини вів київський митрополит Борецький. 
Подібні вимушені хитання не сприяли єдності серед самих козаків - постійно відбувалися перевибори гетьманів. Але, тим не менше, активність українців серйозно занепокоїла поляків. Втручання козаків у справи Туреччини й Криму загрожували новою війною з Царгородом. На накази утримуватися від морських походів проти Туреччини козаки відповіли новою кампанією: зруйнували околиці Трапезунда та розбили турецький флот біля Дніпровського лиману. Посилення впливу козаків на Подніпров'я загрожувало Польщі повністю втратити контроль над значною частиною українських земель.
Тому волею-неволею, але польська корона мусила вдаватися до силових дій. Скориставшись тим, що основна частина козацьких військ разом з гетьманом Жмайлом перебувала у черговому морському поході, підкупивши Шагін-Гірая і на якийсь час розбивши таким чином кримсько-український союз, у липні 1625 року поляки вислали проти козаків  8-тисячне військо під проводом коронного гетьмана Конецьпольського. Зрозуміло, що цих сил було замало, і король наказує воєводам-комісарам допомогти Конецьпольському.
11 жовтня військо підійшло до Канева. Козаків тут було лише 3 тисячі і вони вирішили відтягувати час, посилаючи посланців до коронного гетьмана з проханням зачекати, коли прибуде гетьман Жмайло, "бо без нього вони не в праві щось вирішувати". Конецьпольський же постійно надсилав до козаків свої вимоги, "упоминальні листи", в яких перераховувалися козацькі гріхи і погрожували озброєною карою за непослушність. Разом з тим, Конецьпольський пробував прихилити частину козаків на свій бік, заграючи з ними, промовляючи до "людей рицарських, чесних, що заслужили собі добру славу в чужих краях кров'ю своєю" і обіцяли, що "не буде їм нічого злого, ні в правах, ні в маєтках, ні у вірі".
Козаки ж вирішили на слова коронного гетьмана не піддаватися і, полишивши Канів, стали спускатися вниз вздовж Дніпра на зустріч з основним військом. Після кількаденних маневрів козаки стали табором біля  р. Цибульник (на місці с. Таборище нинішньої Кіровоградської області), де, об'єднавшись перед тим з двотисячною черкаською залогою, дочекалися гетьмана Жмайла з основними силами та артилерією. 
Польське військо, спустошуючи дорогою козацькі поселення "задля спасительного страху", теж підійшло до Цибульника і стало трохи віддалік від козацького табору. Поляки так само як і козаки стягували сили і, зібравши комісарські полки біля Черкас, вирішили зачекати на Жмайла для проведення переговорів.
Зважаючи, що комісари привели близько 8 тисяч війська, і стільки ж було у Конецьпольського, сили поляків можна обраховувати щонайменше в 16 тисяч вояків (в усякому разі, таку кількість вказують польські тогочасні джерела). М. Грушевський, беручи до уваги розходження в різних даних, називає цифру 17-18 тисяч основного війська, а разом зі службою та 3 тисячами найнятих німецьких кіннотників - до 30 тисяч. Таке ж число польського війська називає свідок подій піп Філіп у доповіді про війну, зроблену ним у Москві.
Щодо козацького війська, то дані про його чисельність теж різні. Польські джерела називають цифру 30 тисяч, козацькі - 20. Враховуючи традицію применшувати власні сили і втрати і прибільшувати сили і втрати противника, можна вважати чисельність обох військ приблизно рівною. 
З прибуттям до козацького табору Жмайла почалися переговори. Поляки вимагали припинити походи на море та зносини з іншими правителями, покарати козацьких провідників у цих походах та послів до чужих царів, попалити човни, зменшити військо до визначеного раніше в 3 тисячі чоловік реєстру та до означеного короною числа застави на Запоріжжі, а всіх інших "повернути до панів". Звісна річ, козаки на такі умови пристати не могли і подали тому наступні пояснення. Морські походи були вимушені, оскільки Польща нічого не платила на утримання козаків, хоч це передбачалося Хотинською угодою (50 000 золотом на рік). Ватажків видати вважалося неможливим, бо ті не самі приймали рішення, а робили те, чого бажало все військо, тому вина за їх дії лежить на всіх козаках. Щодо звинувачень у зносинах з іноземними царями, то козаки відповідали, що "з віків за порогами приїзд і від'їзд вільний всяким людям, як би вони не титулувалися". Тим не менше, козаки висловлювали готовність припинити морські походи і навіть попалити човни, але лише за умови, що отримають за це компенсацію і грошове утримання для війська. І ставили вимогу таке утримання збільшити, бо за 50 тисяч "козаки не можуть ані прожити, ані зброї справити, і ледве на порох вистачить їх на цілий рік". Окремо вимагалося утримання на "армату (артилерію) козацьку".
У польському таборі відповідь козаків сприйняли як розірвання переговорів. Конецьпольський затримав послів на ніч, наказав своєму війську готуватися до бою і вранці, викликавши послів, фактично оголосив їм війну. 
Сталося це 29 жовтня. Перейшовши болотисту річку Цибульник, поляки з трьох сторін вдарили по табору противника, загнавши козаків з поля до обозу. Потому почали артилерійський обстріл. Козаки зробили спроби кількох вилазок - під прикриттям кінноти піші козаки намагалися влаштувати кілька засідок, але поляки помітили цей маневр і вибили засідки. Наступного дня Конецьпольський не поновляв атак, і дав наказ готуватися до приступу козацького табору. Дізнавшись про це, козаки, дочекавшись темряви, розклали в таборі вогні, а самі відішли на дві милі південніше, і, обійшовши Курукове озеро, стали в урочищі Ведмежі Лози, на місці старого городища на березі озера. Розвідка поляків дізналася про відступ козаків ще вночі і коронний гетьман послав воєводу Хмелецького з загоном, щоб той якось утримав козаків, поки їх дожене основне військо.
Але загін Хмелецького наздогнав козаків аж опівдні. Причому, не основне військо, а першу з залишених козаками в лозах засідку кількістю в півтори тисячі вояків. Друга засідка стояла на півмилі далі, і, нарешті, третя - обгородившись возами, укріпилася з "польської" сторони озера. 
Всі ці три застави мусили неминуче пожертвувати собою зарази порятунку основного війська, яке устаткувалося на іншому березі, оточившись кількома рядами возів та укріпивши сяк-так табір. Як свідчать козацькі джерела, всього в ході боїв Куруківської війни загинуло близько 
8 тисяч українців, з яких половину складали вояки з тих самих засідок-застав.
Перша застава змогла зупинити не лише загін Хмелецького, але й полки Потоцького та Тишкевича, які надійшли слідом. Лише підоспілі німецькі піші та кінні війська змогли шквальним вогнем з мушкетів здолати козаків. 
Приблизно те ж саме відбулося з другою та третьою заставами.
Перебуваючи в переможному запалі, польське військо кинулося на головний табір козаків. Але тут українці здобули перемогу, не тільки відбивши натиск, але й змусивши ворога безладно відступити. Під час цього бою, як розповідають історичні джерела, було поранено одного з кращих вояків польського війська - мальтійського лицаря Юдицького, якого від загибелі врятував мальтійський хрест, в який потрапила куля. 
Відновивши лад у війську, Конецьпольський під гарматну стрілянину почав новий приступ. Але знову невдалий. Важка німецька піхота й кіннота грузнула в болоті, стаючи безпорадними мішенями для козацьких куль; польські вояки так само зазнали чимало втрат. Навіть сам коронний гетьман вважався дивом врятованим від смерті.
Конецьпольський наказав військові відійти, згорнути з позицій батареї та стати табором на березі озера. 
Наступні кроки обох сторін і події наступних днів чітко показують, на чию ж користь закінчилася битва. Більшість істориків сходяться на тому, що продовження війни було невигідним для обох сторін. Цілком слушна думка. Але разом з тим очевидно, що для поляків воювати далі було більш невигідним. І незважаючи на те, що польський літописець оповідає нібито козаки "просили милосердя", чомусь саме Конецьпольський першим вислав до козаків посланців - Хмелецького з якимось ротмістром - щоб знову почати переговори.
Адже якби поляки були впевнені в своїх силах, то, напевне, б розбили козаків повністю. А якщо вони "зглянулися на моління козаків про пощаду", то чому в такому разі самі виступили з ініціативою мирної угоди, замість того, щоб як і личить "справжнім шляхтичам", велично чекати "брудних хлопів" у своєму таборі?
Виходить, що перемога була таки на боці козаків. Якщо не повна, то, принаймні, тактична. Навіть якщо допустити, що обидві сторони конфлікту залишалися при рівних військових шансах на перемогу, то позиційно козаки мали кращі шанси - адже вони були на своїй землі і завжди могли розраховувати як на швидшу, ніж поляки, підтримку додаткових сил, так і на сприяння місцевого населення. Також у поляків були всі підстави остерігатися, що на боці козаків знову виступить підкуплений ними, але такий непевний на слові, Шагін-Гірай. Крім того, на поляків чекала війна зі шведами і затримувати військо в Україні було неприпустимим.
Козаки вирішили пристати на пропозицію мирних переговорів. У них на це були свої, відмінні від польських, причини. Щоправда, погодження Жмайла на переговори призвело до того, що козаки скинули його з гетьманства і обрали Михайла Дорошенка (діда відомого гетьмана Петра Дорошенка). Дорошенкові вдалося заспокоїти козаків, розважливо пояснивши, що подальша війна призведе до непотрібних втрат, а головна умова договору - обмеження війська реєстром - насправді залишиться лише на папері, тим більше, що перспектива війни Польщі зі Швецією примусить короля звертатися до козаків записуватися у військо. Новий козацький гетьман продовжив переговори з коронним гетьманом та комісарами.
Результати переговорів, які вилилися у пункти підписаної 5 листопада Куруківської угоди, також свідчать про певні козацькі успіхи у війні. 
По-перше, чисельність реєстрового війська зросла удвічі - з трьох до шести тисяч вояків. Потрапили до реєстру найбільш заслужені. Інші козаки не особливо постраждали - хоча згідно з угодою вони мали б повернутися до своїх панів, Дорошенко показав їм давно відому дорогу на Січ, де влада козаків була практично безроздільна.
По-друге, козаки отримали повну амністію за всі минулі "провини" і поляки відмовилися від вимог видачі для суду їхніх ватажків.
По-третє, розмір щорічної платні збільшувався до 60 тисяч золотом на рік з окремою платою старшині.
По-четверте, козаки зберегли право самостійно обирати старшого (гетьмана), щоправда, з подальшим затвердженням.
Зі свого боку козаки пообіцяли не ходити більше на Туреччину, не зноситися з іншими державами і не втручатися в юрисдикцію міст, староств та церков - іншими словами, не завдавати школи польським шляхтичам, що осіли на українських землях. Та, мабуть, обидві сторони розуміли, що подібні зобов'язання козаків, як і обіцянка тримати суворо визначену коронним гетьманом кількість козаків на Запоріжжі, залишаться лише на папері. Позиційна й тактична перемога козаків у Куруківській війні - одна з низки малих перемог напередодні великих, здобутих на чолі з Богданом Хмельницьким - все ж не завадила полякам привезти своєму королеві підписану козаками угоду як ознаку своєї перемоги. Михайло Грушевський назвав ту перемогу "паперовим тріумфом". Хоч козаки й продовжували визнавати зверхність над собою польського короля, але ж зрозуміло, що жоден документ не здатен був на той час вирішити проблеми взаємовідносин між Польщею й Україною. Громадська думка того часу була далекою від ідей етнічної рівності та справедливості, мирного співіснування різних релігій, різних ментальностей. Будь-яка угода, що укладалася в ті часи, не закінчувала воєн, а лише давала короткий перепочинок перед новим кровопролиттям, під час якого кожен народ відстоював "свою правду, і силу, і волю".